Дилема Адама Кисіля

Прах київського воєводи покоїться на Волині
Досліджуючи козацько-селянські повстання проти Речі Посполитої, сучасні історики не мають права обминути визначної історичної особи, відомого політичного діяча середини XVіі ст. київського воєводи Адама Григоровича Кисіля. Саме на його долю випало протягом 14 років бути посередником в переговорах між урядом Речі Посполитої та козацьким Гетьманатом.

В різний час польські та російські історики досліджували біографію Адама Кисіля. В журналі "Киевская старина" (1885 р.) був надрукований історично-біографічний нарис "Адам Кисіль - воєвода київський" івана Новицького. В кінці цього дослідження автор зазначає, що місце смерті Адама Кисіля і дата його смерті невідомі. На цю публікацію відгукнувся історик Омелян Дверницький, і в тому ж журналі 1886 р. було надруковано "Дополнение к биографии Адама Киселя", в якому дослідник вказує, що за заповітом Адам Кисіль похований в одній труні з рідним братом Миколою, про що свідчить напис з двох боків труни польського мовою. З одного боку - Адам з Брусилова Кисіль, Воєвода. Генерал. Київський. Носовський. Тлумацький староста, з другого - Микола з Брусилова. Черкаський. Синіцкий. Староста. Полковник.

Для зацікавленого читача не буде зайвим завітати в Успенську церкву села Низкиничі іваничівського району, де і сьогодні в підземеллі церкви збереглася олов'яна труна-саркофаг з тлінними останками київського воєводи Адама Кисіля. і коли оглянути уважно цю труну-саркофаг з обох боків, то віднайдемо тільки один напис, що виконаний з вдавлених по формі букв польською мовою: "Микола з Брусилова Кисіль, черкаський, синіцкий староста, полковник". Саме так виклав цей факт у своєму дослідженні історик Григорій Бугославський, що було надруковано в "Сборнике статей в честь графини Прасковии Уваровой. Издание Московского Археологического общества. 1916 год" під назвою "Киевский Воєвода Адам Кисель й выстроенная им в селе Низкинычах Владимир-Волынского уезда церковь". Очевидно, О.Дверницький і Г.Бугославський хотіли видати бажане за дійсне. Але цим вони ввели в оману читачів на ціле століття. Це ще раз підтверджує неправдивість російських істориків щодо української історії.

В 1986 р. у видавництві Українського наукового інституту Гарвардського університету з'явилася ірунтовна праця американського професора українського походження Франка Сисина "Між Польщею і Україною дилема Адама Кисіля, 1600-1653". Примірник цієї книги знаходиться в бібліотеці української діаспори міста Києва (видана англійською мовою). Це дослідження повністю не висвітлює історичної постаті Адама Кисіля, оскільки її авторові не дозволили у 80-ті роки скористатися фондами українських архівів і рукописних збірок у Ленінграді та Москві. Про це повідомляє сам автор у передмові до книги.

Сучасний відомий український історик Наталія Яковенко в монографії "Адам Кисіль", яка була надрукована в науково-популярному виданні "історія України в особах іХ-ХУПі століть", зазначає, що нащадки роду Адама Кисіля жили наприкінці XIX ст. в Австрії. В Київському обласному та Санкт-Петербурзькому державних архівах знаходяться документи російської Геральдії, які дають підставу вважати, що рід Адама Кисіля сягає і сьогоднішніх днів.

Родове село Адама Кисіля - в передмісті Нововолинська

Генеалогічне дерево родини Кисілів

Адам Кисіль та його предки вели свій рід від київського воєводи Светолда. Згідно з легендою, прізвисько Кисіль Светолд отримав близько 1054 р. від князя Київського. Польський історик Несецький зазначає, що виникнення самого імені Кисілів та їх герба датується приблизно 1040 р.

Iсторія розповідає так. Коли печеніги підійшли до Києва, то не змогли взяти його штурмом. Так вперто і мужньо захищав його вірний воєвода Светолд. Побачивши, що захопити місто без облоги неможливо, ворог вирішив мешканців міста заморити голодом. Для цього заступив всі дороги, звідки міг надходити провіант. Воєвода Светолд зрозумів наміри печенігів. Він звелів вирити дві ями, наповнити одну борошном, а другу - водою і заквасити тісто. Коли напекли з нього хліба, він наказав кидати його у ворожий табір. Печеніги побачили, що не можуть перемогти киян ні силою, ні голодом і відступили від міста. За таку кмітливість воєводі Светолду князь Володимир подарував герб і дав прізвисько Кисіль, від квашення хліба.

Першим з роду Кисілів в історичних документах згадується Олександр Кисіль, який бився у військах польського короля Ягайла на війні проти великого князя Литовського Свидригайла в 40-х роках XV ст. Одружений Олександр був з дівчиною Немиричівною, дочкою князя Четвертинського. За військові заслуги цього Кисіля сину його Микиті король дарував на Волині маєтності в селах Низкиничі і Дорогиничі. Внук цього Кисіля - Тихон, волинський землянин, був королівським дворянином при дворі Сигізмунда і і доводився прадідом Адаму Кисілю. Він тривалий час був суддею при Володимирському замку і брав участь у війнах з Москвою, де й загинув. Дід Адама Кисіля, Гнівуш, мав трьох синів - Григорія, Павла та Гавриїла. Павло та Гавриїл були вбиті в прусській експедиції. Третій син, Григорій, займав посаду помічника судді у Володимирі. Замолоду брав участь у московських війнах. При королі Стефані Баторії він служив польним секретарем (секретар військового штабу), був тяжко поранений і потім жив на батьківщині, користуючись авторитетом і повагою. Це видно з того, що його запросив відомий князь Андрій Курбський, який жив у місті Ковелі, засвідчити духовний заповіт. На останньому він розписався так: "Григорій Кисіль Низкиницький" -- про що згадується в документах 1588 р.

З 1593 по 1613 рік перебував на виборній посаді Володимирського земського підсудка. Одружений був з Феодорою іваницькою. За документами, цей Кисіль володів тільки селом Низкиничі.

Григорій Гнівушевич мав двох синів - Адама та Миколу. Рік народження Адама Кисіля точно невідомий. Зважаючи на те, що в написі на надгробному пам'ятнику Кисіля сказано, що він помер 3 травня 1653 р., в 53 роки від роду (за свідченням його жінки Анастасії, яка робила надгробок), можна зробити висновок, що він народився 1599 р. або на початку 1600 р.

У Замойській академії

Як син заможного землевласника - шляхтича Адам Кисіль близько 1610 р., в десятирічному віці, залишає батьківський дім і їде вчитися в Академію у м. Замостя (тепер територія Польщі). Цю академію фундував своїм коштом коронний канцлер Ян Замойський, який був власником Замостя. Навчались у ній в основному шляхта, городяни України та сусідньої Мазовії. Особлива увага приділялася правничим наукам. Серед учнів була і незаможна молодь, і діти з елітарних родин, а саме: Якуб Собесь-кий, Ян Жолкевський, Микола Остророг, Микола Потоцький і син засновника академії - Томаш.

Приятелювання в студентські роки з Томашем згодом виявилося дуже корисним для Адама, оскільки Томаш Замойський у 1635 р. перебував на посаді коронного канцлера. Отже, Адам Кисіль став добре освіченим юнаком: розвинув природний дар оратора, вільно володів польською, русько-слов'янською, латинською мовами, добре знав історію. Одним із викладачів академії, які навчали Адама, був відомий церковний діяч і письменник-полеміст Касіян Сакович, який в 1620-1624 рр. став ректором Київської братської школи. Закінчивши академію 1616 р. Адам, за прикладом заможних землевласників Польщі і Волині того часу, іде до війська. Маючи 19 років від роду, бере участь у битві польського гетьмана Жолкевського під Ориніним (1619) і в битві під Цецорою (1620). Потім він служив під начальством гетьманів Ходневича і Конєцпольського. У 1621 р. відзначається особистою хоробрістю у боях під Хотином, а в 1626 р. в битві зі шведським королем Густавом Адольфом під Гнівом ми бачимо його ротмістром кінної хоругви, в якій служили його родичі.

Початок політичної діяльності

Після смерті батька Адам Кисіль на деякий час залишає військову службу і повертається в родовий маєток, село Низкиничі для приведення спадщини та господарства в належний стан. Одночасно він бере участь у сеймах Волині, які відбувались в Луцьку та Житомирі. У 1629 р. його голос звучить на Православному Соборі, що відбувся у Києві. Вбачаючи в Адамові Кисілі ревного захисника православної віри, шляхта Волинського воєводства 1630 р. обирає його своїм послом на Генеральний сейм Речі Посполитої. Після смерті короля Сигізмунда III він бере участь у з'їзді, на якому розглядались недоліки попереднього правителя. На цьому сеймі Адам Кисіль отримав підтримку православних шляхтичів, послів, і був вибраний в число каптурових суддів (урядові особи на часи безкоролів'я). Адам Кисіль та православні посли Воронич, Древинський, Кропивницький, виступаючи у сеймі на захист православної віри розповідали про факти порушення покійним королем Сигізмундом III свободи віросповідання, про утиски православної шляхти з політичних мотивів. Вислухавши зауваження православних депутатів, сейм це питання передав на розгляд новообраному королю Владиславу IV. Для його вирішення король призначив комісію з двох сенаторів і чотирьох депутатів і, згідно з висновками комісії, погодився затвердити ті поступки, що були зроблені на конвакаційному сеймі для православних. Він видав православним грамоту про відновлення православної єпархії, а також про повернення православним захоплених уніатами єпархій на Волині та Галичині з монастирями та церквами, а також відкриття нових православних єпархій з підпорядкуванням Київському митрополиту. За королівською грамотою Київському митрополиту повертали і Софійський собор. Всього цього вдалося досягнути завдяки Адаму Кисілю в 1632 р.

На початку 1633 р. Адам Кисіль служить при королівському дворі в ранзі "королівського дворянина" - так називались придворні, які не мали певної посади і використовувались для різних доручень. У 1634 р. разом з козаками брав участь у війні з Московською державою. Біля Смоленська московські війська були розгромлені, і їх залишки на чолі з командуючим боярином Шеїном здалися у полон. За організацію своєчасного прибуття підкріплень під час цієї війни Адаму Кисілю були надані у володіння у створеному Чернігівському воєводстві міста Кобища, місцевість Козари поблизу міста Носовка, Козоград і багате староство Носовське. Отримавши ці землі, Адам Кисіль переселився на Чернігівщину.

Перша посередницька справа

З приїздом до Чернігова Адам Кисіль був призначений Чернігівським підкоморієм (підкоморій - посадова особа, яка розглядала питання приватних осіб про кордони земельних володінь), і водночас йому доручена була адміністративна влада над чернігівськими козаками, які перебували в прямій залежності від великого коронного гетьмана Конєцпольського. У 1637 р. почалося козацьке повстання під керівництвом гетьмана Павлюка. На придушення цього повстання польський уряд кинув війська під командуванням гетьмана Миколи Потоцького. 16 грудня 1637 р. відбувся бій під Кумейками. Адам Кисіль перебував у польському таборі і, спостерігаючи за ходом бою, не зміг втриматися від сліз, побачивши, як гинуть земляки.

"Славні люди! - говорив він, - як сміло, як палко ідуть вони на смерть. Навіщо ідуть вони на свого господаря-короля і Річ Посполиту, а не на ворогів Христа". Зазнавши тяжких втрат у цьому бою, козаки відступили до Боровиці. За ними рушили польські війська і оточили козацький табір. Починаючи з 20 грудня, важка польська артилерія обстрілювала козацький табір, завдаючи великих втрат. Становище повстанців було безнадійне. Присутність в козацькому таборі жінок та дітей не давала змоги розпочати бій. Розуміючи те, Павлюк вклонився військовій раді, просив вибачити йому невдале керівництво і висловив бажання здатися полякам задля порятунку жінок та дітей від смерті.

24 грудня в козацький табір прибули посли для переговорів. Адам Кисіль заручився перед козаками, що в разі припинення оборони і видачі керівників повстання - Павлюка, Томиленка - король їх помилує. Козацька рада повірила Адаму Кисілю. Павлюка і Томиленка в кайданах доставили у Варшаву.

В лютому 1638 р. зібрався сейм. Посли виявляли люту ненависть до козаків і вимагали їхньої смерті. Утвердження Павлюка у гетьманстві не тільки над козаками, а й усією Україною, поляки сприймали як його прагнення відірвати Україну від Корони Польської і стати самому королем. Тому винесли жахливий вирок: надіти на голову Павлюку розпечену залізну корону, а в руки дати розпечений залізний пернач. Адам Кисіль рішуче став на захист керівників повстання: "Вони здались добровільно, - казав він, - я заручився, що Річ Посполита дарує їм життя, інакше вони б захищались до останнього. Якщо тепер, незважаючи на моє заручення, їх стратять, то це підірве віру в слово не тільки заручителя, але і довірителя Речі Посполитої".

На протест Адама Кисіля не зважили. Але король відмінив знущальну страту. Павлюку та його сподвижнику відрубали голови...

На чолі королівського посольства в Москві

Після укладення Поляновського договору між Польщею та Московською державою у 1634 р. у польського короля Владислава IV виникла ідея створити єдиний союз християнських держав проти мусульман, метою якого було повне вигнання мусульман з Європи. Через надійну людину до цієї справи потрібно було залучити і Московську державу. Розглянувши кілька кандидатур для дипломатичної місії у Москву, польський король вибрав саме Адама Кисіля. Причин було кілька.

Адам Кисіль був посвячений у справи мусульманські, оскільки деякий час був послом на Запорожжі і слідкував за тим, аби втримати козаків від набігів на турецькі землі і відвернути турків від таких же нападів. Пізніше, в 1638 р., на польському сеймі Адам Кисіль був обраний до складу комісії з встановлення кордонів Київського та Чернігівського воєводств на прикордонні з Московщиною. Зрештою, Адам Кисіль як православний міг мати прихильність Москви.

На користь кандидатури Адама Кисіля свідчив і той факт, що з 1641 по 1645 рік Адам Кисіль був знову обраний до складу комісії з встановлення кордонів між Польщею і Московщиною згідно з підписаним Поля-новським договором. За час роботи в комісії він налагодив дружні стосунки з московським царським двором.

Наприкінці 1645 р. король Владислав IV викликав з Чернігівщини Ада ма Кисіля, і грамотою від 5 лютого 1646 р. надав йому звання київського каштеляна. Разом із званням король "озброїв" Кисіля спеціальними інструкціями і на чолі посольства відрядив до Москви, де Адама Кисіля прийняли дуже тепло. Він був умілим дипломатом і тому відразу зумів увійти в довіру до бояр. Доказом того може бути те, що московські урядовці намагалися виявляти послу польського короля посилену увагу. Зокрема, коли на зворотній дорозі з Москви в Адама Кисіля втік подарований московським царем соболь зі срібним ланцюжком, то московські урядовці зробили все можливе, аби втікача відшукати і повернути новому господарю. Окрім того, на знак своєї поваги до посла цар надав Ада-му Кисілю право збирати мед та відстрілювати хутряного звіра у лісових угіддях своїх прикордонних володінь біля чернігівського воєводства.

Проте, незважаючи на всі зусилля і старання Адама Кисіля та його посольства, виконати королівського доручення йому не вдалося. Московська держава, ослаблена внутрішніми чварами та невдалою війною з Польщею, відмовилася від спільного наступального союзу проти турків.

Прибувши у Варшаву, Адам Кисіль ознайомив короля з результатами переговорів. У кінці своєї доповіді він передав прохання московського уряду до польського сейму про повернення у Москву надгробної плити московського царя Василя івановича Шуйського, який був взятий у полон польськими військами у 1611р.

За згодою короля та сейму 1648 р. Адаму Кисілю було доручено доставити надгробний пам'ятник до Москви.

Він виконав це доручення і тим ще більше зміцнив дипломатичні відносини між двома державами. За посольську працю наприкінці лютого 1648 р. Адам Кисіль отримав звання Брацлавського воєводи.

Переговори з Богданом Хмельницьким

З початком козацького повстання Кисіль змушений був тікати з Чернігівського воєводства, залишивши напризволяще всі свої маєтки. В роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Адам Кисіль виступає тільки в ранзі дипломата на чолі комісії у переговорах між Польщею та Україною. Страшні поразки, нанесені Хмельницьким польським військам під Жовтими Водами, Корсунем, змусили короля вступити у переговори з козацьким гетьманом. Хід цих переговорів був покладений на Адама Кисіля. Виїхавши з Чернігівщини в квітні 1648 р. на Волинь, Адам Кисіль зупинився в своєму маєтку міста Гоща, звідки почав листування з Богданом Хмельницьким.

Раптова смерть польського короля наприкінці травня 1648 р. дуже засмутила Адама Кисіля, оскільки він був у дуже добрих з Владиславом IV стосунках. З Гощі він виїжджає до Варшави, де бере участь у конвакац-ійному з'їзді (сеймі). На цьому з'їзді він доповів про результати переговорів з Б.Хмельницьким, після чого було вирішено створити особливу комісію, і на чолі її поставили Адама Кисіля.

Але до переговорів справа не дійшла. Між польськими та козацькими військами постійно виникали дрібні збройні сутички, які згодом закінчились жорстокого поразкою поляків під Пилявцями.

Одразу після пилявецької поразки зібрався сейм для обрання нового короля. Рішучі виступи Адама Кисіля на сеймі, його тверезі політичні погляди належним чином були оцінені новообраним королем Речі Посполитої Яном Казиміром та його сановниками. Під час сейму надійшов лист від Б.Хмельницького на ім'я короля, в якому український гетьман визнав владу короля. За згодою сейму Казимір надіслав лист-відповідь українському гетьманові, в якому зазначалося, що для налагодження порозуміння між українцями та поляками буде створена урядова комісія. Вона прибуде на переговори до гетьмана на знак того, що його визнає король та Річ Посполита.

На чолі цієї комісії знову був поставлений Адам Григорович Кисіль. Членами комісії були львівський підкоморій Войцех М'ясковський, брац-лавський підкоморій князь Захарій Четвертинський, мозирський підкоморій Федір-Михаїл Обухович, брат Адама - новгород-сіверський підхорунжий Микола Кисіль, Зеленський, Смяровський та багато інших послів. Посольство, за звичаєм тих часів, вирушило з великою пишністю. Почет Адама Кисіля перевищував 200 чоловік. Разом з ним їхала його дружина Анастасія. Від'їжджаючи на ці переговори, Адам Кисіль сподівався, що тепер йому вдасться досягти миру і повернутися до погорілих своїх має-тностей на українських землях.

Доїхавши до річки Збруч, посольство було зустрінуте козацьким загоном на чолі з полковником Донцом. Загін був висланий Б.Хмельницьким для супроводження польської комісії.

Комісія прибула в село Новосілки під Київ, яке належало жінці Кисіля. В цьому селі комісари пробули цілий тиждень, чекаючи від Б.Хмельницького звістки, де саме відбудуться переговори. Вже тут в селі комісари відчули ворожість місцевих селян до власників маєтку. Чим далі рухалась комісія, тим подорож ставала важчою.

Київщина була спустошена після бойових дій. Дуже важко було придбати провіант, харч та фураж для коней. В Білгороді комісари дізналися, що кияни не хочуть їх впустити в місто. Населення всюди ставилося до них вороже: ледь хто з членів делегації відокремлювався, як на нього здійснювався напад. Кілька чоловік з комісії було вбито по дорозі.

Нарешті прийшла звістка від Б.Хмельницького, що переговори призначені в місті Переяславі. Отримавши повідомлення, комісари, повз Київ, попрямували окружною дорогою в Переяслав. Знову ж таки не обійшлось без пригод: в селі Ходосовці місцеві селяни заступили їм дорогу, схопили за повід коня козака, що віз воєводин знак за саньми Адама Кисіля. Посли ледь відкупились, заплативши кілька талерів за козака і за себе, потім переправились у Трипіллі через Дніпро і прибули до Переяслава 19 лютого 1649 р.

В Переяславі

Б.Хмельницький, дізнавшись про наближення комісії, виїхав їй назустріч за версту від міста в оточенні полковників, сотників, військової музики, бунчука та прапорів. При в'їзді в місто делегацію привітали салютом з гармат, після чого гетьман запросив комісарів до себе на обід. Під час обіду було оголошено, що вручення знаків гетьманської влади Б.Хмельницькому відбудеться 20 лютого на майдані міста. Молоді польські шляхтичі, що входили до складу комісії, сприйняли це як образу. "Ясна річ, - говорили вони, - що Хмельницький хоче принизити нас перед чужоземними послами і перед простим людом. Це образа для Речі Посполитої". На це Адам Кисіль відповів: "Не треба противитися і сперечатися про місце. Ви в руках козаків, а своїм гонором можете завалити всю справу". Шляхтичі заспокоїлись.

Наступного дня о 12-й годині польські комісари вийшли на майдан. Хмельницький стояв в соболиній шубі, а біля нього полковники і вся старшина. Прості козаки та народ зібрались на вулиці. За ходом цієї церемонії спостерігали чужоземні посли.

Адам Кисіль ступив крок попереду делегації, тримаючи в одній руці королівську грамоту, а в другій - булаву, ручка якої була інкрустована сапфіром. То була відзнака головного командування і символ гетьманської влади. "Його величність, - почав Кисіль, - веліла мені висловити цими ласками ясновельможного пана гетьмана і ціле Запорозьке військо...".

Але полковник Джеджалик перервав його. "Король є король, а ви всі королев'ята! - вигукнув він. - Уже віддавна ви сієте смуту серед нас, а тепер прийшов час заплатити за побиті горшки. А ти, Кисілю, покинув нас, став поляком, ми ж вважали тебе нашою кісткою від костей!"

Б.Хмельницький наказав полковнику замовкнути. Трохи зніяковівши від тих слів і козацького гомону, Адам Кисіль перервав свій урочистий виступ, не говорячи більше ні слова вручив Б.Хмельницькому булаву і малиновий прапор з польським орлом та написом: "Кааітігиз гех". Натовп не дуже схвально сприйняв цей королівський дарунок, хтось вигукнув: "Не потрібні нам ті ваші витребеньки!".

Богдан Хмельницький запросив усіх до столу. Нестримним буйством і вдаваною патріархальною добродушністю український гетьман не менше за своїх шалених полковників доводив комісарів до відчаю. Упродовж кількох днів важко було навіть розпочати якусь серйозну розмову. Коли за столом заходила мова про політику, козацькі полковники на свій розсуд пояснювали, чому вони взялися за зброю, розпалювали один одного, згадуючи образи, яких спізнав їхній край і, здавалося, від погрозливих слів готові перейти до конкретних дій.

Годі було і думати, що гетьман призначить день переговорів.

Тільки на другий день А.Кисіль зміг знову побачити Б.Хмельницького. Благав його зважити на їхню спільну православну віру. "Чи ж то ваша світлість хоче, - запитував він, - віддати на поталу Польщу та Руську землю, православну віру і наші святі церкви нечестивцям? Може, маєте особисту образу? Чаплинський вас образив - він буде покараний. Якщо Запорозьке військо не досить велике, якщо йому бракує землі, король готовий піти на додаткові поступки. Може, хочете його збільшити з 15 до 20 тисяч? Назвіть кількість... Якщо козаки хочуть воювати, чи ж то не краще воювати з поганцями, ніж з християнами? "

"Досить балачок! - вигукнув Б.Хмельницький. - Мали час говорити зі мною, коли Потоцький прогнав мене за Дніпро. Мали ще час після жарту на Жовтих Водах, після Корсунської битви, навіть після Пилявців, а тепер пізно. Але я скажу вам все, що думаю. Отож, слухайте!...

Я хочу звільнити весь народ руський від лядської неволі. За мною піде 200, 300 тисяч козаків. Ціла орда сяде на коней. Уже ідуть ногайці. Неподалік мене Тугай-бей. Він піде туди, куди я забажаю. За мною Україна, Поділля, Волинь... Я дійду до Вісли, дивитимусь на вас, ляхів, де б ви не були. Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи! А надто кричатимуть за Віслою, то заспокою їх. Не хочу на Україні ні князя, ні шляхтича, а схоче котрий наш хліб їсти, хай буде послушним Запорозькому війську, і навіть і не думає іти проти".

Після цього гетьман витягнув з-під сукна папір, на якому були викладені українською мовою пункти договору, і дав їх читати Адаму Кисілю та королівським комісарам:

1. В українських воєводствах ліквідується уніатська церква та будь-яка згадка про неї.

2. Не буде ніяких католицьких чи уніатських церков, монастирів.

3. Київський митрополит матиме місце в польському сеймі.

4. На українських землях воєводи і каштеляни належатимуть лише ло православної віри.

5. Запорозьке військо отримає всі колишні привілеї.

6. Гетьман підлягатиме лише його королівській світлості.

7. Усі жиди негайно покинуть межі України.

8. Ярема Вишневицький ніколи не здійснюватиме військового ко мандування.

Читаючи цей ультиматум, комісари переглядалися, приголомшені, не могли вимовити ні слова. Нарешті, аби розпочати розмову, А.Кисіль :питав у Б.Хмельницького, якою буде чисельність військ і що він мусить доповісти королю про кількість реєстрових козаків. "Навіщо кількість? - відповів Б.Хмельницький. -- Буде стільки, скільки я забажаю".

Потім комісари запитали, коли будуть повернені польські полонені. Гетьман відповів: "Гаразд, той, хто потрапить у мої руки волею Божою, повернеться тоді, коли в Литві перестане проливатися християнська кров. А до того хай Потоцький навіть не плекає надії на зустріч з братом, який привласнив собі мою домівку на Поділлі. Я знаю, які страхіття творяться у Литві!" (Повстання, що перекинулося в Литву зазнало жорстокої поразки від військ Радзивілла).

В кінці розмови Кисіль запитав у Б.Хмельницького, чи усвідомлює той, яка відповідальність ляже на нього за поділ та знесилення Речі Посполитої, що він, християнин, а об'єднався з татарами проти християн, привів їх у Польщу, наробивши страшного лиха. Можливо, якогось дня Україна зазнає таких самих страждань, як тепер Польща. Тоді прийде запізніле каяття за те, що пожертвував він спільною Вітчизною через своє злопам'ятство.

На це гетьман відповів: "Ніхто не омине своєї долі. А наша доля - жити з оголеною шаблею, коли хочемо бути вільними. Краще загинути, ніж бути рабами. Добре знаю, що фортуна мінлива, та врешті-решт перемагає справедливість. Ми любимо і шануємо короля, як нашого повелителя, але панів та шляхту ненавидимо смертельно. Хай перестануть робити нам зло, тоді буде нам легше дотримуватися наших пунктів. Та якщо надумають нас обдурити, буде смертельна війна. Полонені повернуться після ратифікації договору. Так і скажіть королю, за будь-яких інших умов жодна угода між нами неможлива."

Невдачі у переговорах з козацьким гетьманом дуже засмутили А.Ки-сіля, і приступи подагри, якою він страждав, змусили королівського посла лягти в ліжко. У день від'їзду делегації з Переяслава, 26 лютого 1649 р., Кисіль лежав у санях і не міг піднятися. Б.Хмельницький вийшов попрощатися з комісарами. Він наказав припровадити польських полонених і в їх присутності ще раз повторив послам свою обіцянку повернути полоненим волю, як тільки буде ратифікований запропонований ним мирний договір. Проте додав, що це питання врешті-решт залежатиме від думки самого козацького кола, а він не може знати, яким буде їхнє рішення. Наостанок подарував Адаму Кисілю чудового скакуна і гаманець з 600 червінцями, які той одразу ж роздав полоненим полякам.

На цьому остаточно завершилися переяславські переговори. Б.Хмельницький досягнув своєї мети, однак, неважко було передбачити, що мир між козаками і військами короля за цих умов унеможливлювався.

Адама Кисіля звинувачують у зраді королю

По поверненні до Варшави, комісари доповіли, що козаки сповненії рішучості воювати, а Б.Хмельницький вимагає лише одного - незалеж ності всіх руських провінцій. Було також сказано, що єрусалимський патріарх закрутив голову гетьману, надавши титул князя руського люду і запевнив, що той буде другим Костянтином Великим. Приводом для таких і тверджень послів стали слова самого Хмельницького, які він зопалу ска зав Адаму Кисілю в Переяславі: "...Через три-чотири тижні почнеться війна. Всіх вас, панове поляки, повиганяють звідси, будете в мене під ногами, а потім продам вас туркові. Король є король. Хай водить за ніс шляхту, герцогів, князів. Я хочу, щоб він був вільним. Який князь утнув дурницю, нехай його карають на горло. Коли ж таку дурницю чинить козак, то це вже моя справа. Ось у чому полягає справедливість! Правда, я незначна людина, але мене підніс Господь і поставив володарем усієї Руської землі..."

Вся ця доповідь викликала велику лють у сенаторів до Хмельницького, а з нею - й недовіру до Кисіля. Серед магнатів Польщі пішов поголос, що Хмельницький підкупив Кисіля. На вулицях Варшави були розклеєні листівки з таким текстом: "Бережіться, поляки, гадюки в траві, зведе вас Кисіль своїми м'якими умовляннями. Не хочуть козаки воювати, а він запалив їх підіймати зброю".

Звинувачення в зраді не було таємницею для самого Адама Кисіля. В одному з своїх пізніших листів до підканцлера Радзієвського, захищаючи ще раз свою політику щодо козаків і наполягаючи на правильності своїх поглядів, Адам Кисіль писав: "Завжди я цього тримався, завжди твердив це словесно і письмово, і за це мене називали "здрайцею", не відаючи, що творять самі, ведучи до загибелі батьківщину і всіх нас".

Причиною невдачі переяславських переговорів були особисті погляди Адама Кисіля на козацьке повстання і на способи його придушення: він бачив лише бажання козаків добитися полегшення свого становища і відновлення своїх стародавніх прав, але ніяк не хотів визнати за ним всенародного руху. Точніше, він визнав законність вимог самих тільки козаків і знати не хотів того, що козацтвом називалось все повстале українське населення.

Нові перемоги і здобутки козаків

Але повернемося до хронологічних подій того часу. Польські комісари, ледь випросивши у Б.Хмельницького у Переяславі перемир'я до Духового дня, вважали, що козаки першими почнуть війну. Проте поляки, які горіли ненавистю до українців, раптово напали на подільські міста Бар та Меджибіж. Б.Хмельницькому це було навіть на руку, оскільки давало змогу відновити військові дії і покласти відповідальність за порушення миру на противника. На Волині з'явились озброєні загони козаків з метою вигнання з цих земель поляків.

Адам Кисіль в цей час перебував у своєму маєтку у Гощі. Дізнавшись, що військові дії відновились, він був змушений тікати. Хворого Кисіля привезли в один із його маєтків, що знаходився в селі Гнійно (тепер Красностав) біля міста Володимира-Волинського.

Військові дії, що розпочались влітку 1649 р. між поляками та українцями, як відомо, закінчилися оточенням першої польської армії під Збаражем. А згодом - і перемогою над другою армією поляків, яка складалася із посполитого рушення, яким керував сам король. Під Зборовим був укладений мирний договір, який задовольняв усі головні вимоги козаків. Число реєстрових козаків зросло до сорока тисяч, зайняті козаками три воєводства - Київське, Чернігівське і Брацлавське - звільнились від постою коронних військ, а всі посади та чини в них надавались тільки місцевим православним шляхтичам. Проживання жидам в козацькому краю було заборонено. Київському митрополиту надавалось місце в сенаті. Унію було обіцяно зліквідувати постановою сенату.

Під час визначення умов договору під Зборовим на чолі комісії знову був поставлений Адам Кисіль. Він зачитав формулу присяги на вірність королю та Речі Посполитій, після чого Б.Хмельницький виконав ритуал присяги.

Адам Кисіль встановлює мир і стає воєводою київським

Після того, як козацькі війська відійшли в центр України, а польські війська були розформовані, король, не чекаючи сейму, знову відправив комісію до козацького гетьмана на чолі з Адамом Кисілем, надавши йому звання київського воєводи. Кисіль поселився в Києві, у замку. Сюди ж прибув у листопаді і Б.Хмельницький з полковниками. Стосунки Б.Хмельницького з комісарами покращились - вирішувалось багато важливих для обох сторін справ.

Взагалі, 1650-й рік був мирним роком. Обидві сторони доходили згоди з багатьох питань, аж поки у грудні не розпочав роботу польський сейм, на якому розглядалися вимоги козаків про ліквідацію унії. Вороже настроєні сенатори не допустили до участі в сеймі київського митрополита Сильвестра. Це було образою для української сторони. А деякі польські пани, зокрема князь Самуїл Корецький, катували українців за те, що раніше брали участь в повстанні.

Усе це призвело до розриву дружніх стосунків. і на початку 1651 р. фактично першими порушниками миру були знову ж таки поляки. Як тільки відверто ворожа настроєність сейму до козаків стала загальнооче-видною, польний гетьман Калиновський перестав брати до уваги попередні домовленості. Обидві сторони почали готуватися до боротьби.

Смерть Миколи Кисіля

19 лютого 1651 р. польний гетьман Калиновський раптово напав на козацький гарнізон у Красному, де. в період боїв загинув український полковник Данило Нечай. Розгромивши козаків, поляки напали на містечко Ямпіль, при обороні якого загинуло шість тисяч козаків. Після цього польські війська рушили на Вінницю.

Військові події на Брацлавщині принесли Адаму Кисілю нове горе. В військах польного гетьмана Калиновського служив рідний його брат Микола, який командував хоругвою жовнірів і мав звання полковника.

Передові загони поляків на чолі з найближчим помічником Калиновського Станіславом Лянцкоронським підступили до Вінниці. На той час обороною міста керував відомий український полковник іван Богун. Кількість козацького гарнізону була всього три тисячі чоловік. Побачивши, що з такою малою силою йому не вдасться встояти перед чисельними польськими військами, іван Богун вдався до хитрощів. Напередодні він наказав прорубати у льоду замерзлої річи Південний Буг ополонки. А коли ранковий мороз вкрив їх кригою, на них накидали соломи. Вивівши свій полк назустріч полякам, Богун вступив з ними у бій. Проте одразу ж козаки почали одходити по мосту над річкою. Підбадьорені передчуттям легкої перемоги, польські драгуни кинулися навскоси по льоду Південного Бугу, аби перекрити козакам шлях відступу. Це виявилось фатальною помилкою для поляків. Під копитами коней крига на річці проламалася, і дві польські хоругви під командуванням Миколи Кисіля почали тонути. Потонув і сам Микола Кисіль. Станіслав Лянцкоронський ледь врятувався, отримавши удар по голові палицею, якими козаки добивали в ополонках польських гусарів. Через кілька днів тіло Миколи піднялося на поверхню води, але підібрати його поляки не могли через прицільний вогонь козаків. Зграї зголоднілих собак, що блукали в пошуках їжі, розтерзали та з'їли тіло Миколи Кисіля (Львівська наукова бібліотека НАН України. - Ф. Оссолінських. -Спр. 225. - Арк 2. - С. 349-350).

Отримавши звістку про трагічну загибель брата, Адам Кисіль написав листа до Б.Хмельницького, але український гетьман нічого у відповідь не надіслав, лише передав словесно: "Воєвода забезпечив мене комісією та перемир'ям, а брата свого послав воювати при Калиновському та Лянц-коронському; за цю неправду і загинув твій брат..."

Під Берестечком

Влітку 1651 р. українська та польська сторони стягували сили під Берестечко. Адам Кисіль привів свій загін у польський табір і передав його під командування польського короля. Крім цього, в польський обоз від нього було доставлено кількасот бочок зі збіжжям для харчування армії. На нараді в короля Адам Кисіль наполягав на швидких діях для упередження рухів Б.Хмельницького. Проте до його порад польські воєначальники не захотіли прислухатися.

Як відомо, козацький табір під Берестечком через зраду кримських татар опинився під загрозою знищення. 2 липня 1651р. на нараді у короля, як пише польський хроніст Освєнцим, "одні пани радили милувати козаків і лише віддати під меч старшину й тих, кого вдасться виявити з бунтарів, інші - дати козакам обіцянку, а потім, відібравши в них зброю і гармати, розділити їх по полках і всіх до одного викосити; використання зброї навіки заборонити, православну віру скасувати (Адам Кисіль від цієї наради був усунутий - авт.). Однак згоди так і не дійшли".

Король Ян Казимір зайняв у цій ситуації більш помірковану позицію. Він нагадав, що козаки не переслідували втікачів під Пилявцями, не йшли з-під Замостя у Польщу, не використали прав переможця під Зборовим. "Не слід, - говорив він, - бути нам менш благородними, аніж козаки. Ці неблагородні члени держави потрібні для благородних". Однак, коли опісля Адам Кисіль радив королю помилувати козаків, Ян Казимір різко відповів йому, що він занадто прихильний до схизматиків.

Переговори в Білій Церкві

Після поразки під Берестечком ставка Б.Хмельницького знаходилася у Білій Церкві. Сюди прямували коронні війська під командуванням гетьмана Миколи Потоцького, які з'єдналися з військом литовського гетьмана Радзивілла. Але польські гетьмани схилялися до миру через вкрай невигідні умови боротьби: населення ненавиділо поляків, війську бракувало харчів, розпочалися епідемії. В цей же час війська Хмельницького поповнювались новими добровольцями. Через те польська сторона виступила з пропозицією розпочати переговори. Було створено дипломатичну комісію, на чолі якої вже вкотре був призначений Адам Кисіль.

З вересня 1651 р. ця комісія під охороною посиленого козацького конвою прибула у Білу Церкву. Прямуючи до фортеці, де розміщувалася резиденція українського гетьмана, комісари по дорозі мусили перетнути ворожі для себе татарські та козацькі табори. На їхню адресу лунали погрози і прокляття турецькою і українською мовами. Спробував було Адам Кисіль умовити крикунів сам, сподіваючись, що вони зважать на його сивину і на українське походження: "Ми не ляхи, - казав він їм, - мої кості такі ж руські, як і ваші". Але й тут йому довелося вислухати ркий докір: "Кості твої, точно, руські, та дуже вже обросли польським м'ясом".

Полковник іван Богун шаблею розкроїв голову якомусь найбільш .тсвалому козакові, і лише після того комісари зуміли дістатися до воріт ортеці, біля яких, виявляючи велику повагу, зустрів їх Богдан Хмель-"іцький в оточенні козацької старшини. Комісари зачитали гетьманові та його раді проект договору з такими основними вимогами:

1. Запорозьке військо буде скорочено до 15 тисяч і перебуватиме лише Київському воєводстві, а не у трьох - Київському, Брацлавському та чернігівському, - як це було раніше.

2. Коронне військо отримує право влаштовувати постій у цьому ж воєводстві.

3. Козаки розривають союз з татарами.

4. В Україні вільно сповідується католицька віра.

5. Жиди дістають дозвіл, як і раніше, селитися в Україні.

6. Всі нереєстровані козаки та селяни, що брали участь у повстанні, повертаються до маєтків своїх панів.

Ці умови договору були прийняті козаками одразу, без обговорення, за винятком двох статей, які польські комісари погодилися змінити. Було вирішено, що Запорозьке військо нараховуватиме 20 тисяч козаків, а не 15 тисяч; міста і містечка Київського воєводства звільнились від постою коронних військ Речі Посполитої.

Залишалося ратифікувати договір на козацькому зібранні, тобто всіма полками, які зібралися довкола Білої Церкви. Це виявилося досить небезпечним, і, всупереч звичаю, козацький штаб не вийшов на рівнину. Гетьман і старшина залишилися у фортеці, і договір зібраному люду було зачитано через високе вікно. Шоковані таким нововведенням і розгнівані поступками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки, підбурювані татарами, глухо загомоніли; селяни кричали про зраду, проклинали Б.Хмельницького і польських комісарів. В якусь мить здалося, що вони підуть на штурм: стали жбурляти каміння, розбили вікна, у бік натовпу пролунало кілька мушкетних пострілів.

Сам Адам Кисіль теж намагався втихомирити натовп. Та повз його вухо просвистіла стріла. Несподівано опустили зведений міст. До бунтівників зійшов Б.Хмельницький у пишному гетьманському вбранні в супроводі почту полковників. Він йшов попереду, тримаючи булаву - символ своєї влади. У натовпі запанувала тиша, йому звільнили дорогу, відійшли назад. Тримаючи булаву обома руками, Хмельницький кинувся у саму гущину натовпу, лупцюючи нею направо й наліво, а писар іван Виговський ішов за ним, вигукуючи: "Повага послам! Послух послам!" Жодна рука не знялася проти гетьмана України, всі лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп, відсунутий і побитий лише однією людиною, звільнив площу перед фортецею і мовчки розійшовся. Але Б.Хмельницький, в очікуванні можливих виступів, наказав набити гармати порохом і цілу ніч з полковниками пильнував при вході в твердиню.

На другий день польські комісари від'їхали під захистом значної охорони, яку відпустили напівдорозі, побачивши польський табір. Вгледівши, що комісари без охорони, один з татарських загонів напав на них, пограбував їхні карети, відібрав коней, усі коштовності, навіть частину одягу. Адам Кисіль потім підрахував, що його було пограбовано на ЗО тисяч золотих. Таким жалюгідним обозом вони дісталися до своїх співвітчизників, щасливі, що хоч живі.

На засіданні польського сейму, що мав ратифікувати Білоцерківський договір, сенатори, незадоволені ним, вимагали від короля нового військового походу проти козаків, їхні гарячі голови намагався охолодити Адам Кисіль. Він казав: "Якщо під Берестечком, на чужій землі, в болоті, зоставлені гетьманом та татарами, оточені втричі більшим військом, - козаки все-таки не здалися, а втекли на ваших очах і зруйнували всі наші плани, то хіба можна підкорити цей народ на його рідній землі? Задовольнимося і тим, що можемо хоч на час залікувати рани Речі Посполитої".

Як виявилося, Адам Кисіль мав рацію. Ненадійність цього миру підтвердилася скоро, і договір не був затверджений на сеймі. А рівно через півроку відбулася битва під Батогом, і голова коронного гетьмана Калиновського, що погрожував саджати на палю козаків, "прикрашала" козацький спис. В цей час Адам Кисіль перебував у Київській фортеці на Замковій горі. Вночі йому донесли про розгром під Батогом. Не дочекавшися світанку, 4 червня 1652 р. воєвода спішно залишив Київ і виїхав у напрямку Волині.

Заповіт і спадщина Адама Кисіля

Останній рік свого життя Адам Кисіль провів осторонь політичного життя, значною мірою через тяжку хворобу, а також внаслідок неприхильного ставлення до нього польського короля Яна Казиміра. Передчуваючи близькість смерті, він написав 1 травня 1653 р. заповіт, згідно з яким наказував себе поховати на батьківщині в родовому селі Низкини-чах, й основну частину свого багатства лишав своїй дружині Анастасії.

А під кінець свого життя Адам Кисіль володів 65 населеними пунктами, в тому числі на Волині - 37, на Київщині - 18, Чернігівщині - 7 і Галичині - 3. Річний прибуток з усіх цих володінь становив 150 тисяч злотих. Джерелами примноження земельних володінь воєводи були королівські пожалування, а також купівля земель та ощадливе на них господарювання.

Були в Адама Кисіля й численні родичі, про яких він також не забув згадати у своєму заповіті. Однак найзначимішою спадкоємицею при розділі майна він визнав тільки дочку рідного брата Миколи - Олену, яка була дружиною Стемпковського, старости Володимирського. Крім племінниці, в заповіті згадуються й інші родичі: Микола Кисіль, племінник; Петро Кисіль - староста Вишгородський; Юрій Кисіль - староста Синицький та Яків, ілля, Володислав, Ярослав, Михаїл Кисілі.

Щодо релігійних поглядів Адама Кисіля і його відданості православ'ю, то в духовному заповіті говориться: "п'ятдесят три роки життя мойого, які дозволив прожити мені Господь Бог, перебував я в православній вірі святої східної церкви Божої Матері моєї, в якій шістсот нєзмінно оставались предки мої, в ній я хочу оставатися і до останнього мого дихання".

Помер Адам Кисіль 3 травня 1653 р. і був похований в підземеллі Успенської церкви села Низкиничі.

Низкиницький монастир

За час свого життя Адам Кисіль як ревний захисник православ'я побудував три монастирі. Два - на Волині, третій - на Чернігівщині. Низкиницький монастир був заснований 1643 р. на місці старої сільської церкви, яка знаходилася під валом замку. При цій церкві були поховані предки Адама Кисіля, його батько Григорій, прадід Гнівуш, дядьки Павло та Гавриїл. За душі похованих родичів і був побудований Адамом Кисілем монастир Низкиницький, про який він завжди дбав. В 1648 р. він відписав монастиреві 1500 польських злотих з доходів села Седлище Холмського воєводства і пожертвував дзвін зі своїм гербом. А рідний брат Микола Кисіль відписав на монастир у 1649 р. 1000 польських злотих. Як свідчать Володимирські акти 1660 р., Адам Кисіль 15 вересня 1643 р. розпочав будівництво кам'яної церкви для чоловічого монастиря. Для повного побудування церкви і монастиря ним було виділено 3000 польських злотих. В монастирі проживало 12 ченців, і щоб запобігти руйнуванню монастиря та церкви, Адам Кисіль записав на них свої фундації:

а) замок Низкиницький з землею під ним і навколо нього з урочищами;

б) десяту частину доходу з усіх полів та сінокосів господарських;

в) три родини селян Низкиницьких з дворами та землями, виділеними цим селянам;

г) 5000 талерів, виділених на інші маєтки Адама Кисіля, з тим, щоб монастир щорічно міг одержувати 7% від цієї суми.

Після смерті Адама Кисіля благодійницею монастиря стала його жінка Анастасія. У 1659 р. Анастасія померла, і згідно з духовним заповітом ктитором монастиря стала племінниця Адама Кисіля - Олена. В 1662 р. Низкиницький маєток віддано в оренду Кадебичам-Коп-чинським, а з 1680 р. він переходить на орендному праві до Довгял-Циринів. 18 травня 1686 р. Юрій Цирина записав монастиреві 4300 польських злотих, але у 1690 р. орендарі Низкиничів Довгял-Цирини переходять у греко-католицьке віросповідання і припиняють дбати за монастир, в якому проживали православні монахи.

У 1690 р. через часті напади татарських загонів протектор монастиря єпископа Луцький Афанасій Шумлянський, в єпархії якого знаходився монастир, віддав наказ, щоб монахи Низкиницького монастиря, забравши всі речі та документи, переїхали на деякий час до Луцька. Для виконання цього наказу він прислав у Низкиницький монастир ігумена біло-стоцького монастиря Афанасія Падальського. Монахи Низкиницького монастиря, забравши майно, виїхали з монастиря вночі і, щоб ніхто не знав куди вони їдуть, розпустили чутки, що їдуть в Загорівський монастир на свята. Але тільки-но від'їхали на 1,5 км, як на них напали Михайло, Юрій і Микола Цирини, що були переодягнені в татарську одежу. Вони побили монахів, пограбували їхні вози і забрали документи.

Однак монахи впізнали переодягнених Циринів і подали на них скаргу в суд. На цьому суді Юрій і Микола Цирини, видаючи себе за "дідичів" Низкиницького монастиря, звернулися до Холмського єпископа Олек-сандра-Августа Лодзяла з проханням, щоб він узяв монастир Низкиницький від єпископа Луцького "дизунита" під свою протекцію і управління, брехливо стверджуючи при цьому, що цей монастир нібито був заснований католицькими власниками. А у виправдання свого насильства над монахами Довгял-Цирини говорили, нібито Луцький єпископ Афанасій Шумлянський, наказавши низкиницьким монахам забрати монастирські речі і документи та переселятися до Луцька, хотів усе це привласнити.

Єпископ Лодзяла, повіривши братам, взяв монастир у своє відання і піклування, зобов'язавши при цьому Циринів повернути монастирю все захоплене. З цього приводу між Холмським та Луцьким єпископами виникли суперечки, під час яких низкиницькі монахи розійшлися по різних монастирях. Коли померли єпископи, справа про монастир була забута. Між тим Юрій Довгял-Цирина, удаючи з себе законного власника Низ-кинич, відписав у 1703 р. монастиреві частину села Низкиничі і грошову суму. Побоюючись, аби монастир не став дошукуватись своїх прав на володіння, не давав змоги монахам довго жити тут, приховував у себе монастирські дарчі записки, вирвав з міських книг матеріальні записи, що стосувалися інтересів монастиря, називав себе ктитором і на цій основі самочинно вибирав суперіора для монастиря.

Юрій Довгял-Цирина помер 1722 р., залишивши Низкиничі своєму сину Францішку, за якого становище монастиря ще більше погірши-лось. У XVIII ст. монастир від Довгял-Циринів переходить до Василіанського уніатського ордену. Свого часу греко-католики добре дбали про церкву і монастир. Змусили, для прикладу, власника земель села Низки-ничі Довгял-Цирину сплачувати в монастирську касу гроші за користування землею.

Низкиницька церква

Церква в середині була гарно розмальована в стилі рококо; при греко-католиках, мабуть, були збудовані і збережені до сьогодні проповідницька кафедра, хори для органа. На стінах правого крила висіла ікона Василя Великого, а також зображення уніатського єпископа Йосафата Кунцевича зі встромленою у тім'я сокирою. По чотирьох кутках церковної огорожі знаходились пагорби, на яких розміщувались вівтарі на свято "Божого тіла".

З ліквідацією унії в 1796 р. Низкиницький монастир був закритий, а монастирська церква була приписана до приходу села Калусів (тепер Гряди) і підпорядковувалась Волинському єпархіальному православному духовенству. Капітали, що належали монастирю, за наказом управління Русько-Василіанської провінції, були передані в уніатський Володимир-Волинський чоловічий монастир і використовувались на утримання при цьому монастиреві уніатського училища.

У 1832 р. було проведено ревізію церков Волинської єпархії. Низкиницька церква, де у зв'язку з закриттям богослужіння не проводилось, одержала право окремого приходу. У 1839 р. після відкриття Низ-киницького приходу Волинська духовна консисторія через місцеве губернське управління висунула вимогу новому власнику Низкиниць-кого маєтку дворянину Модзалевському виділити Низкиницькій церкві земельну ділянку і відремонтувати церкву. У 1841 р. Модзалевський звернувся в губернське управління із заявою, що на ремонт церкви потрібні великі кошти, і він не в змозі зі свого порівняно невеликого маєтку виділити такі гроші, оскільки для цього потрібно було б продати сам маєток. З огляду на те, що будівничий церкви Адам Кисіль призначив для її підтримки значні капітали, які були переказані у фонди Володимир-Волинського монастиря, то, на думку Модзалевсь-кого, потрібно було б повернути ці капітали Низкиницькій церкві і використати на її ремонт.

Губернське управління направило заяву Модзалевського у Володимир-Волинський повітовий суд на розгляд. Повітовий суд своїм рішенням від 23 березня 1842 р. постановив: усі відписані Адамом Кисілем Низкиницькій церкві капітали та угіддя повернути на користь цієї церкви. Рішення затверджено було ЗО червня 1843 р. на засіданні Волинської громадянської палати. Але урядовий Сенат, куди справа ця перейшла на ревізію, з постановою волинських судів не погодився і, прийнявши до уваги, що всі монастирські капітали перейшли до казни, після розгляду додаткових документів постановив: поміщика Модзалевського звільнити від обов'язку виконувати ремонт Низки -ницької церкви, зобов'язавши його, проте, наділити церкву земельною ділянкою.

Після виділення Модзалевським земельних угідь питання про її ремонт більше не виникало. Справа закінчилась тим, що церква прийшла в запустіння, а священик, одержавши в селі Низкиничах землю, перейшов жити в Калусів. Все це продовжувалося до кінця 80-х років XIX ст., доки місцева інтелігенція та діюче на Волині Луцьке братство не зацікавилось цими залишками старовини.

Осередком вивчення давнини стало село Будятичі, в якому розміщувався маєток надворного радника О.М.Дверницького. Село Будятичі розташоване в 3 км від села Низкиничі, і його власник на той час був головою Володимир-Волинського братства по збереженню і відновленню старовини у цьому повіті.

Побачивши Низкиницьку церкву, вчені дійшли висновку, що потрібно якось зашкодити руйнуванню пам'ятника XVII ст. А для цього необхідно було перш за все поселити священика знову в Низкини-чах, навести в церкві порядок і відкрити в ній богослужіння. Допоміг випадок. Влітку 1882 р. від блискавки згоріла Калусівська церква, а з нею і господарські будівлі. Тож довелося церковним служителям ремонтувати Низкиницьку церкву та будувати господарські приміщення. На цьому наполягало Володимир-Волинське братство і Московське археологічне товариство.

При допомозі Волинської духовної консисторії та низкиницьких селян навколо церковного подвір'я було зведено кам'яну огорожу й побудовано хату для священика.

Однак ремонт церкви проведений був частково. Потрібно було ще перекрити дах культової споруди. А це потребувало значних коштів. Власники ж Низкинич - католики - не були зацікавлені у відновленні православного храму і категорично відмовилися допомогти в його ремонті. Тоді селяни згадали про капітали, залишені будівничим церкви на її ремонт, і які перейшли до казни Святого Синоду, й почали клопотатися про їхнє повернення. Справа про ремонт Низкиницької церкви тягнулася понад 10 років. Нарешті, після тривалого листування Святий Синод вирішив у 1913 р. згідно з висновком Архівної комісії про підтримку Низкиницької церкви виділити 10 тис. карбованців з коштів 1915 р. Однак цьому завадила перша світова війна.

Останнім священиком Низкиницької церкви був протоієрей Порфирій Петрович. Богослужіння в ній відбувалися до 1962 р.

В ті часи поруч з церквою розбудовувалось шахтарське місто Нововолинськ, і комуністичним ідеологам світового майбутнього були дуже не до вподоби богослужіння в Успенській церкві села Низкиничі. Ось і було прийнято рішення про закриття Низкиницької церкви. Одного похмурого ранку 1962 р. войовничі атеїсти з'явилися в приміщенні церкви і вчинили погром церковного майна.

Першою жертвою став скульптурний надгробний пам'ятник Адама Кисіля - витвір мистецтва XVII ст. Небіжчик зображений по пояс, і ця фігура встановлена у спеціальну нішу, яку обрамляє орнаментальна мармурова композиція в стилі бароко. Комуністичні варвари XX ст. за допомогою ломів скинули його на підлогу. Від удару портрет-фігу-ра розколовся на дві частини. Церковні книги та іконостас також були пошматовані. У підземеллі, де знаходилася труна-саркофаг з прахом Адама Кисіля, комуністи знищили родові герби, що прикрашали саркофаг. Церква села Низкиничі була сплюндрована та зачинена на довгих сім років.

У 1969 р. двері Успенської церкви села Низкиничі були знову відчинені завдяки клопотанням селян цього краю. Ентузіастом у цій справі був протоієрей Панкевич Мелентій іванович, який разом з відомим істориком Юрієм Шмаровим на основі численних історичних документів встановили, що далекі нащадки Адама Кисіля - наші сучасники (журн. "Огонек", червень 1977 р). При освяченні Успенської церкви села Низкиничі 8 червня 1969 р. на Волині була присутня родичка Адама Кисіля в молодших поколіннях Ольга, яка на той час проживала у місті Борисполі Київської області.

Надгробний мармуровий пам'ятник Адаму Кисілю львівським реставраторам вдалося відновити ще в 1969 р., а от труна-саркофаг досі стоїть понівечена у підземеллі церкви, і, можливо, колись все ж таки буде відреставрована...

Максаківський монастир

Другим монастирем, заснованим на українських землях Адамом Кисілем, був Максаківський, що постав 1642 р. біля міста Трубчевськ. Згідної з Поляновським договором, Трубчевськ повинен був відійти у володінняі Московській державі. Дізнавшись про це, ченці місцевого монастиря, не бажаючи переходити під владу Московського патріарха, заявилі: польським комісарам про свій намір залишитися в кордонах Речі Посполитої і клопоталися про надання їм земельної ділянки для заснування нового монастиря.

Адам Кисіль запропонував їм осісти в його Макошинському маєтку поблизу річки Десни. Ченці погодилися. Для вирішення цього питання Адам Кисіль виклопотав у короля Владислава IV грамоту про заснування у цій місцевості православного монастиря. Після цього видав від свого імені монастирю грамоту від 10 жовтня 1648 р., яка засвідчувала, що його маєток Максаки переходить у власність монахів. Він виділив також необхідні кошти під будівництво церкви і монастирських будівель. У своєму духовному заповіті, складеному в містечку Мень Сосницького повіту Чернігівського воєводства, Адам Кисіль записав на монастир села Холми, Красний Став, Ядути, Браге і Високе.

В роки Визвольної війни українського народу проти Польщі гетьман Б.Хмєльницький не раз своїми універсалами підтверджував права монастиря, інші українські гетьмани - Брюховецький, Скоропадський, Мазепа - також виявили до нього прихильність, надаючи у власність монастиря нові маєтки.

Однак після секуляризації монастирів з 1786 по 1803 рік у ньому розміщувалася лікарня для психічно хворих. З 1823 р. монастир стає жіночим і на кінець XIX ст. нараховував 130 черниць. Пожежа 1820 р. завдала великої шкоди будівлям, однак невдовзі їх було відбудовано.

Протягом XVIII-XIX ст. культурне значення Максаківського монастиря постійно зростає. В його стінах засерєджуються великі цінності, серед яких - численні рукописні та друковані книги. Лише у 1910 р. до Чернігівського архіву звідси було передано 59 рукописів та дві гравюри.

Однак особливий інтерес викликають споруди монастиря, який вже в середшіі XVIII ст. перетворився на значний архітектурний комплекс. При монастиреві було дві муровані церкви, великий кам'яний корпус для братії, дерев'яні покої ігумена та інші споруди. Монастир оточував добротний оборонний мур.

Життя у Максаківському монастирі тривало до 1930 р., поки внаслідок "культурної революції" в полум'ї боротьби з пережитками минулого не було знищено все, що збиралося століттями. З монастирської бібліотеки вивезли кілька возів книг "на поруб", тобто - у вогонь. Монастирські будівлі розібрали на цеглу, з якої звели комплекс адміністративних будинків у райцентрі. На сьогодні монастир - ще не реабілітований, на його території розміщено тваринницьку ферму. У центрі подвір'я можна побачити залишки колись величних стін собору з напівзруйнованою дзвіницею та одинокою будівлею колишніх келій... Це все, що лишила нам історія. Однак навіть те, що від нього залишилося, не може не зачарувати кожного, кому доводилося бачити руїни Максаківського монастиря.

Могилянський монастир

Третій свій монастир - Могилянський - Адам Кисіль заснував у 1646 р. для своєї матері Федори (чернече ім'я - Єфрасинія), яка була в ньому ігуменею. Своїми дарчими записами (фундушевими) того ж року Адам Кисіль пожертвував цьому монастирю село Попівку та визнав за ним прибутки тодішнього селища іваничі. В 1652 р. ігуменя Єфрасинія померла.

Склалося так, що цей монастир майже ніколи не був самостійним. Вже з 1670 р. він стає греко-католицьким, а дещо пізніше його приєднують до володінь Володимирського монастиря. У XIX ст. (1836 р.) цей монастир приєднують до Полонського жіночого монастиря, в ньому селяться черниці. Чернече життя в Могилянському монастирі продовжувалося до початку першої світової війни.

Місцезнаходження монастиря - на пагорбі біля річечки Турії, у трикутнику сіл Могильно (тепер Жовтневе Володимир-Волинського району), Попівка і Туропин Турійського району - не сприяло його збереженню в роки світової війни. По річці Турії протягом двох воєнних років проходила лінія фронту, і внаслідок артилерійських обстрілів австро-угорської та російської армій монастир був повністю зруйнований. Рештки його будівель згодом місцеві жителі розібрали на будівництво печей у хатах.

Портрети Адама Кисіля

До нашого часу збереглися три портрети Адама Кисіля. Перший був написаний для Максаківського монастиря і зображав воєводу у повний зріст. При введенні в Україні 1786 р. штатів для духовенства цей монастир був на деякий час закритий, і лише у 1803 р. Указом імператора Олександра і переданий стародубським монахам. Нові ченці монастиря відреставрували портрет, і в медальйонах по його краях розмістили написи про історію монастиря та самого портрета.

Довгий час цей портрет зберігався у фондах Чернігівського історичного музею ім. В.Тарнавського. На превеликий жаль, у полум'ї другої світової війни загинула вся художня колекція музею, в тому числі й оригінал портрета Адама Кисіля. Однак історики та краєзнавці мають змогу ознайомитися з його фотокопією ("Віче". - 1997 р. - № 3. - 16 січня).

Два інші портрети знаходяться на Волині. Один з них зберігається нині у фондах Волинського краєзнавчого музею. Адам Кисіль зображений на ньому в латах, прикрашених золотистим візерунком, у лівій руці тримає пернач. Справа угорі на портреті зображений родовий герб воєводи, зліва знизу - вид Успенської церкви села Низкиничі.

Цей портрет, виконаний невідомим автором, певний час зберігався в Олицькому замку графів Радзивіллів, звідки й був у 1940 р. переданий до Волинського краєзнавчого музею. У 1957 р. портрет знаходився на реставрації у Києві, після цього знову повернувся на Волинь. Він ще чекає свого прискіпливого і уважного дослідника.

Третій портрет Адама Кисіля, що дійшов до нашого часу, скульптурний. Знаходиться він в Успенській церкві села Низкиничі, у заглибленій в праву стіну посередині храму ніші. Це поясний мармуровий бюст, який зображує А.Кисіля у латах і залізних рукавицях, з перначом у лівій руці, увінчаного шатром із родовими гербами воєводи ("Віче". № 6 від 6 лютого 1997 р.).

Iз напису на мармуровій дошці

На нижній дошці під скульптурним зображенням Адама Кисіля у Низкиницькій церкві досі зберігся вельми цікавий напис. Зроблений він латинською мовою з коротким описом заслуг покійного:

"Перехожий! Зупинися, читай. Цей мармур говорить про славного потомка роду Светолда, славу і опору держави - Адама з Брусилова Кисіля, що був каштеляном чернігівським, потім воєводою брацлавськимвоєводою брацлавським і київським, мужа, що відзначився у боях твердістю та далекоглядністю. Переможця в боях при Сигизмунді, а в часи Владислава -- уславленого у справах проти Москви. Будучи послом у Москві, він умовив царя дати клятвене заручення на вірність укладеному договору про приєднання до королівства Сіверського князівства; як правитель його, зі славою підтримував у ньому порядок. Відзначився під Хотином проти турків, у Прусії проти шведів. В кількох справах проти повсталих козаків змусив їх вклонитися королю Яну Казиміру... Життєва нитка перервалася на Брестському сеймі. Я (говориться від імені жінки Адама Кисіля Анастасії - авт.) бажала, аби ти знав, що люди пам'ятають про це. Плач про втрату цього знаменитого мужа, котрого оплакую разом з його достойними громадянами, хай буде пам'ятником тобі... З травня 1653 року. Смерть прийшла на 53-му році життя. Прощай..."

Ця мармурова дошка має тепер посередині навскісну тріщину. В кінці минулого століття, дізнаємося з одного старовинного документа, у народі ходила чутка, нібито за цією дошкою заховані великі коштовності. Ця чутка дійшла і до місцевого вікарного архієрея Арсенія. Архієрей забажав перевірити чутку, приїхав до села Низкиничі і в присутності священика та кількох селян звелів вирвати зі стіни чорну мармурову дошку. Коли її підважили, дошка тріснула навпіл по діагоналі. Після того, як її зняли, у стіні виявили заглиблення зі шматками розбитого глечика. В ньому знайшли кілька залізних хрестиків старовинної форми. Дошку прилаштували на старе місце, однак тріщину на ній заладнати не вдалося.

Спадщина воєводи Київського

У Києві, де довгий час Адам Кисіль був воєводою, пам'ять про нього увіковічена назвою "Киселівка" колишньої Замкової гори на Подолі. Наприкінці XVI ст., коли Поділ фактично був центром міста, на Замковій горі була побудована фортеця. Вона мала 15 бойові 4-ярусні вежі, а площа становила 16 тис.м2. Фортеця з'єднувалася мостом з укріпленням на горі Вздихальниці. Кисєлівкою гору стали називати в середині XVII ст.

З 1651 р. фортеця поступово приходить у запустіння. З часом на її місці (1816 р.) відкривається кладовище Флорівського жіночого монастиря. В 1854 р. Киселівка взагалі переходить в його підпорядкування. З того часу виникає й інша назва цієї гори - "Флорівська". Кладовище Флорівського жіночого монастиря на горі залишилося до наших днів.

За життя Адам Кисіль був також благодійником для Києво-Могилянської академії, значився одним із духівників померлого Київського митрополита Петра Могили.

Згадаємо також, що Адам Кисіль надавав матеріальну підтримку і ще одному монастирю - Гощанському. Михайлівський монастир, що розміщувався у Гощі, мав монастирську школу, підпорядковану Києво-Могилянській академії. Він мав багату бібліотеку, яка після закриття монастиря була передана у Волинську духовну семінарію, що знаходилася у місті Кременці.

Своєю невтомною працею Адам Кисіль досяг у Польщі, громадянином якої був, почесного звання сенатора, якого не зміг отримати жодний український шляхтич.